Адріан Кащенко

НАД КОДАЦЬКИМ ПОРОГОМ

(історичне оповідання про гетьмана Івана Сулиму)

I

Ще до Богдана Хмельницького, а саме року 1635-го, був на Запорозькiй Сiчi за кошового отамана Іван Сулима.

За своїх молодих лiт Сулима придбав собi великого войовничого хисту й завзяття, бо козакував саме пiд час славних походiв гетьмана Сагайдачного. З Сагайдачним Сулима й Кафу турецьку в Криму здобував, i Трапезунд за Чорним морем аж двiчi руйнував, i околицi Царгорода вогнем випалював, та тiльки пiд час одного з морських походiв, коли запорозькi чайки викинуло хуртовиною на турецькi береги, вiн попався туркам у бранцi.

Зрадiвши, що захопили свого лютого ворога, турки вiддали Сулиму на одну з вiйськових галер, котру вiн, разом з iншими невольниками, i повинен був ганяти з одного моря на друге, прикутий ланцюгами до лави й до гребки. Чимало лiт пробув Сулима у такiй тяжкiй неволi i, можливо, що не визволився б з неї довiку, коли б галера, на котрiй вiн плавав, не взяла участi в морському бої з iталiйцями у Середземному морi бiля грецьких берегiв. Пiд час того бою, коли на турецькiй галерi зчинилася пальба й галас, а невольники лишилися без догляду, Сулимi пощастило розбити на своїх кайданах замка, а вночi, коли турецька галера знову плила по морю, доглядачi ж поснули, вiн скинув свої кайдани й, пiдлiзши нишком до галерського ключника, заколов його сонного та, одiбравши ключi, одiмкнув усiх товаришiв-невольникiв. Одiмкнутi невольники, узброївшись, декого з туркiв повбивали, а 300 душ взяли в бранцi та й попливли до iталiйських берегiв.

Нарештi Сулима прибув у землю, що була тодi пiд владою римського папи, i подарував йому захоплену турецьку галеру, а разом iз нею 300 туркiв-бранцiв. Оповiдання про цю подiю розiйшлися по всьому свiту, i ймення Йвана Сулими вславилося всюди.

Поки Сулима пробував у неволi, на Українi козаки з гетьманом Сагайдачним ходили пiд Хотин рятувати польське вiйсько, що було оточене там величезною турецькою силою, i хоч гетьмана Сагайдачного там поранено, а проте, козаки полякiв таки визволили й примусили султана замиритися.

Недобре поляки оддячили козакам за те, що вони врятували їх пiд Хотином. Наляканi силою козакiв, вони почали пiсля того всякi утиски козакам чинити, а перш за все завели реєстр козакiв на 6000 душ, i хто не вскочив у той реєстр, за тим вони не визнавали нiяких прав нi на грунти та iншу власнiсть, нi навiть на вiльне життя i намагалися всiх козакiв-виписчикiв, себто виписаних з реестру, повернути в панських хлопiв.

Повернувшись на Україну й довiдавшись про тi утиски на козакiв та про поневолення польськими панами українських селян, Сулима не дивився вже на полякiв, як на своїх боатiв, i почав мiркувати про те, як би визволити од них свiй рiдний край — Україну.

Незадовго до того, як стати Сулимi кошовим отаманом, поляки почали будувати на запорозькiй землi, бiля Днiпра, над Кодацьким порогом, мiцну фортецю, маючи на думцi одрiзнити Запорожжя вiд України та перешкоджати поневоленому українському людовi тiкати од панiв на Сiч, а запорожцям виходити з Сiчi на Україну та нагадувати нещасним братам про те, що на свiтi iснує воля.

Будування Кодака було нестерпучою образою й шкодою запорожцям. Доводилося або скоритися полякам i поволi вмерти без єднання з рiдним краєм, або битися з поляками на смерть. Сулима, як тiльки став на Сiчi кошовим, зважився на останнє.

Перш за все вiн поїхав з побратимом Павлюком власними очима подивитись, що робиться в Кодаку. Побратими застали там кiлька тисяч зiгианих з України грабарiв, що пiд орудою французького iнженiра Боплана копали шанцi та насипали стiни й башти; понавколо ж Кодаку стояли табором кiлька повкiв польського вiйська.

Сулима зрозумiв, що вiйсько тут на те, щоб запорожцям не кортiло розiгнати грабарiв, i вiн сказав Бурляєвi:

— Нехай вражi ляхи будують, поки їхня сила, а тiльки не буду я козаком, коли не зруйную оту паскудну їхню будiвлю!

Запорозький кошовий знав, що як зруйнувати Кодак, то доведеться воювати з Польшею, бо вона того не подарувала б, а щоб воювати з такою силою, якою була пiд тi часи Польща, треба було мати велике й добре узброєне вiйсько; щоб добути ж зброю й коней та прохарчити вiйсько, треба було грошей. От i надумав Сулима перше, нiж воювати з Польщєю, йти морем на пишний у тi часи турецький город Азов та здобути у ньому срiбла й золота та всяких скарбiв.

Надумавши так, кошовий склккав запорожцiв на раду:

— А що, панове товариство, славне Вiйсько Запорозьке! — говорив вiн. — Чи немає таких, що поодлежували вже по куренях свої боки молодецькi? Як є такi, то виходьте: пiдемо зо мною Чорним морем погуляти та запалимо люльки аж у Азовi турецькому!

Козацтво радiсно одгукувалося на заклик кошового:

— А чого нам справдi нидiти у Сiчi та товариський хлiб дурно переводити? Веди нас, батьку!.. Чи не поможе нам Милосердний хоч небагато бiдних невольникiв до рiдної України та до дрiбних дiточок повернути!

Застукотiли в Великому Лузi сокири, i запорожцi почалй лагодити та конопатити великi чайки. Увесь берег Днiпра бiля Сiчi скидався тепер на мурашник, а од вареного дьогтю та конопатки понад усiєю рiчкою слався пахучий сивий дим.

Минуло тiльки два тижнi, а вже готовi до походу у море пiвсотнi добрих чайок.

Передав Сулима Сiч наказному отамановi та одного разу, забравши на чайки двi з половиною тисячi товариства, зiйшов на чердак найбiльшої чайки, щоб оглянути все вiйсько.

Велична й могутня була постать запорозького ватажка. Засмалене вiтрами обличчя з великими блискучими очима та пишними над ними бровами одбивало завзяттям; довгi вуса й сивий оселедець скрашали тй обличчя ознаками досвiду й спокою, а срiбна булава, що блищала в його дужiй руцi, нагадувала всiм про велику владу запорозького кошового отамана.

Упевнившись, що все впорядковано добре, кошовий зняв шапку й перехрестився на схiд сонця... А на сходi, за Днiпром, саме вставало сонечко й грало рожевим промiнням по рiвнiй, як скло, пеленi Днiпра, звеселяючи своїм сяйвом розлогi, вкритi зеленими плавнями береги широкої рiчки.

Перехрестився отаман, i всi козаки слiдом за ним скидали шапки та хрестились, посилаючи рiднiй Українi своє останнє привiтання.

Надiвши шапку, кошовий махнув булавою, i вмить сотнi весел, ударивши в прозорi хвилi рiчки, заблищали срiбною сльозою, а блискуча пелена Днiпра скаламутилася водокрутнями.

Козацькi чайки рушили од Сiчi й розбiглися од Микитиного Рогу аж до плавнi, вкривши широкий Днiпро червоними запорозькими жупанами.

Увесь день пливли козаки помiж зеленими плавнями, втiшаючись веселою красою рiдної рiчки. Обабiч козакiв, берегами верби та явори купали в Днiпрi свої гнучкi та зеленi вiти; протоками коливалися од вiтру та шелестiли її очерета; по озерах табуни лебедiв ячали та дикi гуси герготали; у гущавинi плавнi спiвоче птаство пiснями заходилося, горлицi буркотiли та зозулi вiщували; незграбнi ж бiлi баби всi коси днiпровї обсiли, жовтий пiсок своїм бiлим пiр'ям, мов снiгом, припорошили... Дивляться запорожцi на свiй рiдний Великий Луг — не надивляться, слухають — не наслухаються...

На другий день козаки запливли вже в татарськi береги, а на третiй день надвечiр отаман завернув своїм байдаком з Днiпра в протоку, рясио вкриту очеретом, i зiбрав там докупи всi чайки.

— Оце прибули ми, панове-брати, до Таванi-острова, що на ньому бусурманський Аслан-город стоїть. Тут вражi турки перетяли Днiпро залiзними ланцюгами, щоб нас у Чорне море не пускати та не дати нам братiв своїх з неволi визволяти. Тiльки ви, дiти мої, славне лицарство запорозьке, на те не вважайте, а високi верби та явори сокирами рубайте, у тороки аж у три ряди в'яжiть та на воду пускайте!

Разом узялися козаки до роботи, а як уже добре смерклося, виїхали знов у Днiпро i наблизились до Таванi.

Дiждавши вище города Аслана, пiд захистом верб, поки зiйшов мiсяць, козаки пустили тороки за водою й скоро почули, як забряжчали, увiрвавшись i поринаючи на дно, залiзнi ланцюги.

Почули й турки, що бряжчать ланцюги, i почали з Аслан-города з гармат палити в тороки, гадаючи, що то козацькi чайки, а козаки сидiли собi любенько в своїх легких човнах вище Аслан-города, люльки курили та з бусурманiв глузували, дожидаючи, поки тим обридне стрiляти.

Нарештi в Аслан-городi потишилося, i понад Днiпром уже не чути було гучних вибухiв гармат. Втiшаючись думкою, що потопили козакiв, турки пiшли спати. Темрява ночi густо сповила Днiпро, тiльки зiрки веселим натовпом заглядали з неба та грали на її хвилях своїм промiнням.

— Рушаймо... — тихо сказав Сулима.

I нечутно, мов таємнi примари, посунулися козацькi чайки Днiпром униз, до Великого лиману.

Через два днi козаки минули Прогної та, наблизившись надвечiр до Очакова, наглядiли бiля нього шiсть турецьких галер. Усiм дуже кортiло зчепитися з тими галерами, але кошовий отаман не згодився на те, бо не хотiв виявляти себе туркам, i як тiльки мiсяць пiрнув у хвилi лиману, увесь табун запорозьких чайок нечутно обминув турецькi галери й башти Очакова.

Поки почало свiтати, козаки були вже далеко за Очаковом.

З моря вставала рожева зоря, розмальовуючи його безкраю просторiнь привабливими кольорами, немов простилаючи перед козацькими чайками рожевий, срiблом гаптований килим. Згодом золоте сонце, не виникши ще з моря, послало евiй промiнь пiд небо на бiлi хмарки й затопило їх рожевкм кольором з золотими розводами. Весело глянули тi хмарки в блакитне море, як у дзеркало... i не можна було пiзнати тепер, де море, а де небо... Нарештi з морської пелени виникло й саме сонечко та заграло по вершках рухливих хвиль щирим золотом. Разом iз сонцем прокинулося й море i заграло дрiбною хвилею. З пiвночi подихнув вiтрець i, понадимавши на чайках вiтрила, погнав їх туди, куди направляли керманичi — на схiд сонця.

Щодалi хвиля бiльшала... Проте козаки були байдужi до хвилi. Не первина їм у море ходити, — вони курили люльки та завели пiснi про Сагайдачного та про Самiйла Кiшку.

Отаманський байдак iшов посерединi, а на ньому з прапорiв було нап'ято гасло, щоб усi чайки купи держалися: щоб переднi не одпливали далеко та не кидали заднiх, бо пiд час походiв траплялось таке лихо, щр розбурхане море порозкидає козацькi чайки так, що потiм отаман i не збере всiх... От i горнуться тепер усi чайки до отаманської, мов дiти до матерi.

Пливуть козаки й дешi, i два, i тиждень... Тiльки небо блакитне бачать та безкрає море, що з небом на обрiї сполучилося. Геть далеко за морем обминув Сулима кримськi городи Козлов та Ахтiяр, щоб бусурмани не побачили, в який бiк попливли козаки. Тiльки через тиждень далеко на пiвночi виявилися козакам у блакитi неба кримськi гори Бабуган та Чатир-Даг.

Ще минуло два днi, i козаки пливли вже повз Кафу, що її сiмнадцять рокiв до того зруйнував славний гетьман Сагайдачний.

Надвечiр того дня Сулима побачив, що з моря назустрiч козакам виринають вiтрила турецької галери. Щоб не виявлять себе, кошовий поставив чайки так, щоб од галери вони ховалися в сяйвi вечiрнього сонця.

Галера, осяяна останнiм промiнням червоного сонця, посувалася поволi, приваблюючи козакiв до себе. Нарештi сонце пiрнуло в хвилi, i над морем почала осiдати темрява.

— Ану, дiти...— гукнув Сулима, — рушайте тепер просто на галеру, а що робити — самi знаєте!

Ледве чутно дзюрчить вода поперед великої турецької галери. У три ряди сидять на галерi, на великих гребках, невольники, прикутi до лавок ланцюгами, а помiж невольниками турки походжають i б'ють нещасних терниною та червоною таволгою. Стогнуть невольники з тяжкої муки i тужать, згадуючи свою рiдну Україну... Не бути їм уже на волi i не бачити нi рiдних осель своїх, нi жiнок любих, нi дiточок дрiбненьких.

Аж ось козацькi чайки вже оточують галеру тiсним колом, а запорожцi направляють на вартових мушкети та залiзними гаками зачiпають галеру за чердак. Випалило враз кiльки сот мушкетiв, i турецькi вартовi попадали додолу.

На галерi збився галас, i переляканi турки вибiгли на чердак; проте, й козаки вже були там i зчепилися з ворогами в кривавiй сiчi. Пальба, галас, брязкiт зброї й крик одчаю — все збилося в скаженому гармидерi... А невольники, почувши ггальбу й вiдомий гомiн сiчi, вже догадалися, що сталося те, про що вони тiльки ввi снi мрiяли: що прийшла до них бажана воля... Прокинулися тодi їхнi замордованi душi, i почали вони бити й рвати на собi кайдани.

Небагато минуло часу, а вже немає кого козакам на галерi рубати.

— Розбивайте невольникам кайдани, — гукнув Сулима, — роздавайте їм турецьку зброю та берiть по байдаках, а галеру пускайте на дно!

Застукотiли сокири, прорубуючи у галерi дко, i великий корабель, коливаючись, почав поринати в воду. Тiльки й зняли з нього козаки скарбничку та найбiльше коштовнi речi.

— Добре, дiти!.. — весело говорив кошовий, поглядаючи, як безодня поглинула галеру. — Тепер запалимо люльки та й далi.

Попливли козаки далi, до Таманi, аж тут трапилася їм пригода: подув великий вiтер од схiд сонця i два тижнi не давав байдакам ходу. Хоч козаки й громадили на всi гребки, а великi хвилi заливали чайки водою й одкидали їх назад, мов трiсочки. Довелося запорожцям тяжко бiдувати, бо по деяких чайках не вистачило вже солодкої води, i коли б не пiшов, на щастя козакiв, великий дощ та не налив у байдаки води, то, мабуть, багато з товариства не побачили б уже своєї рiдної України.

Нарештi стомленi козаки добилися до Таманi та, заїхавши у вкритi очеретами гирла рiчки Кубанi, стали там на одпочинок. Тiльки через три днi, набравши там повнi кухви солодкої води, козаки рушили на пiвнiч ув Азовське море.

Через два тижнi пiсля всяких пригод прибули запорожцi до рiчки Дону. Заховавши там у гирлах рiчки всi чайки, Сулима одним байдаком, ховаючись помiж очеретами, поїхав обдивитись, чи є бiля Азова турецькi галери та де саме стоять; коли ж сонце сiло i вiн обмiркував уже, як ударити на ворожий город, то рушив з усiм вiйськом до Азова.

— Ну, дiти, подiляйтеся тепер на три вiйська, — наказував кошовий полковникам та курiнним отаманам. — Першому вiйськовi з Бурляєм — турецькi галери топити, з другим сам пiду бусурманiв рубати та у замок усiх яничар заганяти, третьому, з Павлюком, — невольникiв по льохах шукати та на свiт Божий випускати!..

Вдарили козаки одночасно й на галери, й на мiсто, i до пiвночi на березi зайнялися бочарнi, у мiстi запалав базар, а на рiчцi понялися вогнем галери. Високо пiд небо пiднялося над Азовом полум'я i, загравши на хмарах, одбилося по протоках та затоках Дону.

Рубалися козаки з бусурманами по галерах, рубалися й у мiстi, а тут ще вибiгли на них яничари з Азовського замку.

Та Сулима тогр тiльки й ждав: вiн поставив запорожцiв у три лави, одна за одною, i, вихопивши з пiхов шаблю, гукнув:

— За братiв наших! За бiдних невольникiв!

— Кара бусурманам! — розляглося по лавах запорожцiв, i, мов вихор, набiгли вони на яничарiв.

Несподiванка козацького наскоку та велика пожежа в мiстi отруїли жахом турецьке вiйсько, i, не встоявши проти запорожцiв, вони почали тiкати назад до замкової брами.

А в мiстi тим часом завзятий Павлюк з своєю ватагою господарює: добро турецьке забирає, невольникiв на бiлий свiт випускає...

Були помiж невольниками люде й з України, й з Московщини. Були такi, що тiльки рiк або два в неволi пробули, молодi ще парубки й дiвчата, а були такi, що вже й постарiли в неволi, позаростали бородами й забули вже про рiдну країну й думати. З великої радостi та з хвилювання невольники плакали, неначе малi дiти, та, обнiмаючи козакiв, розпитували про те, що дiялося на Українi. Було тут i такого, що знаходили козаки своїх батькiв-невольникiв, а чоловiки — жiнок, молодi — своїх наречених... Скрiзь було чути вигуки, поцiлунки та радiснi сльози.

Багато сеї ночi в Азовi полягло бусурманiв; чимало й живих, покинувши свої хати, аж до рiчки Каяли повтiкало. Всю нiч ув Азовi хазяйнували запорожцi, а ранком, постягавши з недогорiлих турецьких галер гармати, почали з них замок та браму розбивати.

Налякалися турки й прислали кошовому повну кухву золота, аби тiльки вiн замку не добував та турецькому султановi ганьби не робив. Щоб не дратувати султана, Сулима справдi згодився взяти окуп, але з умовою, щоб турки випустили на волю й тих невольникiв, що були в замку, а щоб не було зради, послав вiн до замку Павлюка з товаришами оглядiти по замку всi льохи й будинки та забрати всiх невольникiв.

Павлюк добре знав турецьку й татарську мову. Йому легко було розбалакатись з бусурманами, i вiн привiв з замку ще тисячу невольникiв та принiс багато подарункiв кошовому, курiнним отаманам i всьому козацтву.

— Тепер, дiти, знову на три вiйська подiляйтесь! — сказав кошовий до козакiв. — Перше вiйсько нехай п'є та гуляє, друге — замкової брами доглядає, щоб турки свого слова не зламали та на нас несподiвано не вдарили, а третє — нехай невольникiв узброює, бо буде їм далека та небезпечна дорога.

Поховавши з великою честю й пальбою з мушкетiв товаришiв, що вiддали життя за братiв своїх, козаки ще три днi гостювали в Азовi, поки всi по черзi добре одгуляли, а тим часом Сулима зiгнав до Азова бiльше як пiвсотнi дубiв i, узброївши турецькою зброею всiх невольникiв, хто здатний був до бою, подiлив усiх по тих човнах.

Облагодивши все до походу, Сулима на четверту нiч з усiма козаками й невольниками рушив ув Азовське море й через три днi прибув до рiчки Кальмiуса. Та рiчка належала до запорозьких вольностiв, але була далеко вiд Сiчi, i через те понад нею часто ходили татари, випасаючи тут свої табуни й отари.

Тут, на березi рiчки, Сулима зiбрав усiх невольникiв.

— Тенер, брати мої, їдьте дубами Кальмiусом за рiчку Серезню, а пiсля того, кому треба в Московщину, — перетягайте човни на Торець, а кому на Україну — перетягайте на Вовчi Води; далi ж легко попливете за водою в Самар-рiчку та в Днiпро. Чи з вас хто бував по цих рiчках?

Багато невольникiв одповiло, що вони самi сiчовики й усi запорозькi степи та рiчки добре знають.

— Ну, от i добре, — казав Сулима, — зброю маєте, i якщо перепинятимуть вас на Кальмiусi татари, то зброєю оборонитесь. Харчiв хоч i небагато у вас, так зате у Кальмiусi є багато риби, а берегами по терниках багато є звiра... Господь вам допоможе i виведе на тихi води, на яснi зорi, на рiдну Україну. Обирайте собi за отамана, кого самi знаєте, та й рушайте з Богом!

Зараз невольники стали в коло й обрали собi за отамана статечного козака Шпака, що десять рокiв був на Сiчi Запорозькiй та п'ятнадцять рокiв пробував у турецькiй неволi. Шпак почав порядкувати своїми човнами, i через кiльки день, наловивши риби, рушив рiчкою на пiвнiч; кошовий же з своїми козаками, дiждавши бiля Кальмiуса схiдного вiтру, рушив знову до Таманi, а далi у Чорне море.

Чимало минуло часу, поки козаки об'їхали Крим та наблизилися до острова Тендри та до Очакова. Проте Сулима ще не хотiв повертати до Сiчi. Хоч i велика була в нього здобич, а проте, вiн мав думку наскочити за одним разом ще й на дунайськi турецькi городи. Щоб забезпечити ж собi вороття до Днiпра, вiн зважив за краще попереду напасти на тi турецькi галери, що були бiля Очакова, i попалити їх.

— Як будемо ми, панове-брати, на дунайськi городи бити, — звернувся кошовий до козакiв, — так турецькi галери з-пiд Очакова ззаду нас набiжать; лiпше ж ми вчинимо, як зараз їх попалимо, бо тодi безпечно з Дунаю до Днiпра повернемось!

Пiсля пiвночi пiд Очаковом зчипився великий бiй козакiв з турками. Не вспiли бусурмани й гармат набити, а вже вогнем понялися їхнi галери. За пiвгодини полум'я обхопило щогли й вiтрила великих кораблiв, i понесло вiтром блискучi iскри далеко понад морем.

— Добре, дiти! Славно обсмалили туркам пiр'я! — гукав Сулима, любуючись, як турецькi яничари, рятуючись з обхоплених полум'ям галер, кидались у морську безодню.

Минуло двi години, i ворожi кораблi разом з своїми важкими гарматами осiли у воду та й пiрнули на дно.

— От тепер i на Дунай безпечно!

— На Дунай! — загукало товариство. — Кара бусурманам!

Запалали вогнем у Дунайських гирлах Кiлiя й Смаїлiв, а бiля Днiстровського лиману — Бiлгород. Забрали скрiзь козаки велику здобич i визволили ще кiлька тисяч невольникiв.

По дунайських городах мiж невольниками знайшлися не самi тiльки українцi, а ще волохи, угорцi, поляки й нiмцi. Всiх їх Сулима набрав на турецькi рибальськi човни i прилучив до вiйськових чайок.

З Дунаю козаки без перешкод вернулися повз Очакiв до Великого лиману, а далi увiйшли й у рiдний Днiпро, оздоблений зеленими плавнями.

II

Поки Сулима ходив з низовими запорозькими козаками у Чорне море, Кодацька фортеця була вибудувана, i коронний польський гетьман Конецпольський, запеклий ворог козацької волi, прибув у Кодак з польськими панами й вiйськом i справив у новiй фортецi бучний бенкет, а пiсля бенкету прикликав до себе старшину покiрних йому реєстрових козакiв i повiв її разом з польськими панами оглядати замчище, глузливо похваляючись козакам у вiчi, що тепер, мовляв, козацькiй сваволi прийшов край.

I справдi, француз Боплан приклав тут всього свого досвiду, щоб зробити Кодак необоримою фортецею: глибокi, як провалля, були круг Кодака рiвчаки; мов добрi скирти, були за рiвчаками вали, а по тих валах ще була висока дубова засiка з вiкнами й дiрками задля гармат та рушниць. Брама в Кодаку була тiльки одна, й та дуже мiцна, залiзом кована, а обабiч брами стояли двi башти, збитi з мiцних дубових кряжiв. Зi сходу й з пiвдня фортецю захищали кручi Днiпра, з пiвночi — глибокi байраки, з заходу ж був рiвний степ, що на ньому можна було далеко бачити ворогiв, і з цього боку фортеця мала найглибшi рiвчаки, найвищi вали i найбiльше по стiнах гармат.

Слiдкуючи за Конецпольським, козацька старшина похмуро поглядала на мiцну, необориму будiвлю та на великi гармати фортецi, пригадуючи славнi часи Самiйла Кiшки та Сагайдачного, за яких поляки не насмiли б будувати на козацькiй землi фортецю, козакам на безголов'я. Тiльки один сотник, Богдан Хмельницький, оглядаючи замок, не засмутився з похвальби Конецпольського, а навiть засмiявся.

— Ти чому смiєшся? — здивовано й гнiвно спитав Конецпольський.

— Тому, ясновельможний гетьмане, — одповiв Хмельницький, — що, на мою думку, все те, що людина може збудувати, людина може й зруйнувати!

Конецпольський зрозумiв, що Хмельницький глузує з його похвальби, й, розлютований, хотiв покарати за те козацького сотника, i тiльки зваживши на заступництво Боплана, скоро вгамувався.

Не минуло пiсля бенкету Конецпольського в Кодаку й кiлькох мiсяцiв, як Сiч Запорозька шумiла й хвилювалася, мов розбурхане море... То повернувся до Сiчi з своїм вiйськом Сулима й узявся тепер здiйснювати своє давнє бажання: зруйнувати Кодак i йти вiйною на полякiв.

— Неправда панує на Українi! — говорив на радi кошовий. — Реєстрових козакiв усе зменшують, та й тих пани за гайдукiв собi мають i примушують допомагати їм наших. братiв у ярмо запрягати. Нас, запорожцiв, не визнають за козакiв, i як тiльки хто пiде з Сiчi на Україну, зараз того пани собi в пiдданцi беруть, церкви православнi на унiятськi повертають i до унiї людей наших утисками примушують. Та ще мало полякам i тiєї неправди, так намислили вони винищити нас, запорозьких козакiв, i для того збудували на нашiй одвiчнiй землi, над Кодацьким порогом, велике замчище, i як тiльки Днiпром пливуть до нас з України люде, вони перепиняють їх бiля порогу й калiчать, а часом просто потопляють човни з людьми, стрiляючи з гармат. Чи не час нам, панове-брати, нагадати полякам, що козаки вмiють не тiльки боронити їх, але й за честь i права свої стати?

Сiчовий майдан загомонiв i захвилювався... Гомiн щодалi бiльшав, перекочувався од краю до краю майдану, мов грiм, i нарештi склався в голоснi вигуки:

— Веди нас, батьку! Покажемо ляхам, що й ми маємо шаблi. Вiддячимо за всi кривди!

— За гетьмана нехай буде Сулима, як був Сагайдачний!

Скоро вся рада, як один чоловiк, гукала:

— Сулиму! Сулиму за гетьмана!

Тi голоснi вигуки розлягалися понад Днiпром i навiть у зеленiй плавнi одбилися луною:

— Сулиму! Сулиму за гетьмана!

Сулима спершу одмовлявся, а далi кланявся товариству, дякував i того ж дня оповiстив похiд на Україну. Через два тижнi новообраний гетьман повiв Запорозьке Вiйсько на Кодак. Бурляй з тисячею козакiв плив Днiпром, а Сулима з двома тисячами йшов степом до того мiсця, де рiчка Сура впала в Днiпро. Там обидва вiйська сполучилися, i Сулима, лишивши козакiв у дiбровi, сам з курiнними ртаманами пiшов оглядати Кодак. З Гострої могили вiн уже добре розглядiв башти й вали Кодацького замчища й зрозумiв, що з степу неможливо наблизитися до нього непомiтно, а треба пiдходити з одного боку, глибоким байраком, а з другого — попiд скелями Днiпра.

Як смерклося, Сулима з курiнними отаманами обiйшов байраком та скелями понавколо всього Кодака, обдивився всi лощинки й усi скелi, щоб товаришi знали, як пiдходити поночi до окопiв, i умовився з курiнними, де якому куреню бути пiд час штурму.

Повернувшись ранком до вiйська, Сулима загадав козакам робити драбини та рубати чагарники й гiлля дерев, щоб в'язати з того в'язки; надвечiр же, коли у кожного козака була за плечима в'язка хмизу, а на всяку пiвсотню козакiв була драбина, все вiйсько рушило до ворожої фортецi.

У Кодаку стояв повк жовнiрiв пiд командою француза, полковника Марiона. Жовнiри там нудилися. Вони не любили полковника-чужинця й ремствували на Конецпольського, що поставив їх посеред порожнiх степiв.

На землю впала темна нiч. Зiрки ховалися за хмарами. Вiтер тягнув з-за Днiпра, завиваючи голодним звiром по надбережних скелях. Глибоко пiд горою, розбиваючи собi груди об гострi скелi, старий Днiпро голосно стогнав i ревiв спересердя на кинуту упоперек його шляху перепону, допомагаючи гудiнням свого порога козакам нечутно облягти ворожу фортецю.

Вiйсько польське вже спало. Спав i полковник-чужинець, нiчого не вiдаючи про похiд Сулими, i тiльки вартовi чатували по баштах, перегукуючись помiж себе, щоб легше змагатися з дрiмотою.

За темрявою ночi та через гомiн порога вартовi не бачили й не чули, що запорожцi вже облягли Кодак з усiх бокiв i пiдступають пiд самi окопи.

Без гомону, без галасу, то дряпаючись на скелi, то припадаючи до землi, наближалися козаки до окопiв з боку Днiпра й з боку байраку: з поля ж Сулима тiльки оддалеки поставив три сотнi вершникiв, щоб переймати втiкачiв. Чують польськi вартовi, що за окопами почали пугукати сичi, та й дивуються, звiдкiля їх така сила налетiла, а того й не гадають, що то не сичi, а гасло од Сулими, щоб починати штурм, i те гасло передавалося од куреня до куре-ня навкруг окопiв.

Враз по тому гасловi полетiли в рiвчаки в'язки хмизу, i кожний курiнь почав накидати собi через рiвчак греблю, щоб нею перейти до валу. Тiльки тепер зрозумiли вартовi, що за окопами робиться щось непевне, а що саме — того за темрявою вони не бачили, i поки вибухнув з польського боку перший пострiл, козаки вже накидали собi греблi й бурхливими потоками посунули на шанцi.

Тепер запорожцi вже не мали рацiї таїтися, i враз навкруги Кодака збилася буча. Дехто з козакiв стрiляв у вартових, другi тягли до стiн драбини, щоб лiзти через засiки, третi рубали тi засiки сокирами, а подекуди намагалися пiдпалити їх, розпалюючи хмиз.

Збився гомiн i всерединi Кодака. Прокинувся полковник, посхоплювалися й жовнiри, але поки всi з несподiванки прочуняли та вбралися й узброїлися, козаки вже лiзли через стiни, а подекуди вже й пiдрубали засiки сокирами та поробили собi пролази.

Марiоновi не пощастило впорядкувати свiй повк, i вiн похапцем посилав на окопи жовнiрiв купхами, хто скорiше узброївся... Та вже не помоглося, бо Сулима з двома куренями вже вдерся в фортецю з пiвнiчного боку, а з пiвдня вже лiзли запорожцi, що прибули з Бурляєм. Почався смертельний бiй. Поляки зрозумiли, що їм нема куди рятуватися, i билися завзято, але ще завзятiше билися козаки. Скоро в Кодаку запалали засiки й будинки, зайнялися башти по стiнах, i велике полум'я освiтило криваву боротьбу братнiх народiв, що не вмiли порозумiтися й жити в згодi.

Високо, до самих хмар, сягало сяйво полум'я. Видно було його й у Самарi за великими лiсами, i по степах, понад Сурою та Базавлуком, i навiть з далекої Хортицi; у хвилях же Кодацького порога воно одбизалося то щирим золотом, то гарячою кров'ю. Пополохалося сяйва пожежi птаство по гаях, i завили байраками вовки-сiроманцi... А брати рiзалися уперто, завзято...

Гинули один по одному польськi хорунжi, осавули й iнша вiйськова старшина. Щохвилини меншало й жовнiрiв, козаки все прибували та прибували... Нарештi поляки зрозумiли, що змагання їхнi марнi, i попросили милосердя.

Коли гомiн бойовища почав стихати, до Сулими привели полковника Марiона.

— Гетьмане! — спитали козаки. — Що чинити з цим бранцем?

Сулима глянув на полковника-чужинця суворо:

— Волю нашу помагав гнобити, а вмерти по-лицарському й не спромiгся? Розстрiляти!

Гетьман махнув рукою, i нещасного чужинця повели на страту.

— А тепер, панове-брати, — сказав згодом Сулима козакам, — руйнуйте й палiть у Кодаку все дощенту, щоб бiля наших рiдних порогiв i згадки не лишилося про полякiв!

Козаки щиро виконали наказ гетьмана i не лишили в Кодаку жадного будинку й жадного кряжу з засiки. Зiйшло сонце й освiтило руїни Кодака та купи трупу. Тiльки й лишилися од нього вали та рiвчаки, такi великi, що їх не знищили навiть столiття.

Упоравшися з Кодаком i дiждавши з Сiчi ще три тисячi товариства, Сулима через два тижнi пiдняв своє вiйсько до походу.

Коли отамани вишикували свої куренi на степу за брамою, Сулима з булавою в руцi виїхав поперед вiйська й звернувся до запорожцiв з словом:

— Панове товариство, славне Вiйсько Запорозьке! Прийшов час, щоб визволити нам рiдну неньку Україну з лядської неволi, а православну вiру од загибелi. Рушаймо ж на Україну й будемо битися на смерть з нашими гнобителями.

З тим гетьман повернув коня на пiвнiч, махнув булавою, i повки рушили в похiд, лишивши позад себе порожню руїну Кодака. Нi одна жива душа не проводжала запорожцiв, тiльки Кодацький порiг так голосно пiд ту добу гудiв i бренiв, неначе вигукував услiд козакам славу.

Коли до Конецпольського дiйшла звiстка про те, що Сулима зруйнував Кодак i йде з запорожцями на Україну, вiн страшенно розпалився, ї найбiльше через те, що на всю Польщу вiн похвалявсь i королевi доводив, що Кодак — фортеця необорима. Зруйнування Кодака було йому особистою образою, бо збудування його було дiлом його рук, i вiн завзявся звести з свiту запеклого козацького гетьмана.

Маючи пiд рукою добре польське вiйсько i шiсть тисяч реєстрових козакiв, що саме тiльки повернулися з-за Нiману пiсля вiйни з шведами, коронний гетьман рушив з тим вiйськом назустрiч запорожцям. Сулима ж до того часу щасливо добув Чигирин, Черкаси та Корсунь, повиганяв звiдусюди полякiв i зiбрав уже до себе чимало козакiв-виписчикiв та великої голоти з усiх куткiв України.

Конецпольський перестрiв козацьке вiйсько за Корсунем, але не наважувався зчепитися з ним, бо знав запорозьке завзяття. Сулима ж теж не поспiшав битися, бо в нього було ще менше вiйська, нiж у Конецпольського, i йому було корисно прогаяти якийсь час, бо до нього щодня пiдходили новi ватаги повстанцiв.

Коронний гетьман зрозумiв, що становище його гiршає, i надумав узяти Сулиму зрадою. Знаючи, що реєстровi козаки сподiвалися собi од короля подяки за вiрну службу пiд час шведського походу, вiн зiбрав до себе старших з реєстрових козакiв, почав їх улещувати, вихваляв їх вiрнiсть королєвi й нахвалявся, що неодмiнно дiйде до короля й добуде реєстровим козакам бiльшi права i навiть побiльшення козацького реестру, аби тiльки вони зрадою взяли Сулиму й привели до нього.

— Нащо нам проливати кров свою й запорозьку? — говорив вiн. — А вам нащо бити своїх братiв? Всього заколоту призводник Сулима: його треба взяти з козацького табору, i все його вiйсько зараз же розiйдеться по хатах. То ж усе наволоч, хлопи... Тiльки ви, реєстровики, певнi козаки, i як зробите менi цю службу, то, не проливаючи кровi, добудете собi великi права, а дiтям вашим кращу долю.

Козацька старшина вагалася: бити своїх братiв нiкому не хотiлося, перейти ж на бiк Сулими було боязно, бо поляки зразу поруйнували б їхнi хати й поодбирали б грунти. Принада ж побiльшити козацький реєстр, придбати новi права була дуже велика, i в очах трохи споляченої козацької старшини виправдувала навiть зраду. Були й такi помiж старшиною, що сперечалися, кажучи, що такого славного лицаря, як Сулима, грiх i сором губити; та таких голосiв було менше, i вони змогли обстояти тiльки за те, щоб коронний гетьман привселюдно дав обiцянку, що Сулимi не буде од полякiв нiякої кари, i як тiльки запорожцi розiйдуться, то його буде випущено на волю.

Конецпольський урочисто дав присягу, що й волос не спаде з голови Сулими, бо вiн i сам, мовляв, шанує такого великого вояку й оборонця святого хреста.

Тодi дехто з козацької старшини, а мiж ними й Ілляш та Барабаш, пiшли до запорозького табору й упевнили Сулиму, що реєстровi козаки, як i пiд час повстання Тараса Трясила, хочуть перейти на бiк запорожцiв. Сулима дуже зрадiв, цiлувався з реєстровими та просив скорiше переходити з козаками до його табору, щоб тодi разом ударити на полякiв.

Другого дня всi шiсть тисяч реєстрових козакiв увiйшли в табор запорожцiв, гадаючи, що вони справдi стають з запорожцями до спiлки; старшi ж реєстровики робили своє дiло. Вони ввечерi пили та їли разом з Сулимою, а вночi, коли той уже спав, заткнули йому рота, зв'язали руки й одвезли до Конецпольського, а той зразу ж, пiд великою вартою, вирядив його до Варшави.

Кинулися ранком запорожцi гетьмана, аж нема його. Поки довiдалися, що сталося, минуло пiвдня, i Сулима був уже далеко. Хотiли запорожцi битися з реєстровими козаками за їхню зраду, але тi нi в чому не були виннi, старшина ж їхня, зробивши своє дiло, не вернулася бiльше до запорозького табору.

Довго держали поляки славного запорозького гетьмана у Варшавськiй в'язницi. Королевi шкода було карати його смертю, як засудив сейм, бо в тi часи боротьби християнських народiв з бусурманами Сулима був красою i славою цiєї боротьби; проте, польське панство вимагало у короля смертi козацькому гетьмановi за те, що через нього повстанцi-селяне поруйнували їхнi маєтки, i нарештi король мусiв скоритися панам.

Одного ранку привели зв'язаного козацького гетьмана в Старе Място Варшави на майдан. Там, на високому помостi, побачив вiн ката з великою сокирою в руцi й зрозумiв, що має статись.

Не страхався смертi славний козак, але нудьга, мов гадюка, обмотала йому серце i ссала з нього кров... нудьга того, що гине вiн не в бою з ворогами, а через зраду своїх братiв од руки ката.

Та зласкавилася доля до славного лицаря в останнiй час і не дала йому вмерти з одчаєм у серцi: вона послала йому надiю, що розбрат мiж українцями й зрада минеться i мiж ними запанує єднання. З такою надiєю вiн гордо пiд-вiв своє чоло й сказав до натовпу панiв:

— Прощайте, панове, та сподiвайтесь лиха, бо моя кров вам дурно не минеться!

Високо пiдкинув кат угору свою блискучу сокиру, i покотилася голова славного сина України додолу.

Почувши про страту Сулими, вдарилися руками об поли тi, що продали свого гетьмана, як Христа продав Іуда... Одурив їх Конецпольський, сказавши, що й волос не впаде з голови Сулими, одурив вiн їх, обiцяючи й права та ласку короля: нiчого не придбали вони за свою зраду. Кров же Сулими справдi не минулася полякам дурно: помiж реєстровими козаками почалося велике ремствування на польську неправду та утиски, i через дванадцять рокiв, на початку повстання Хмельницького, усi козаки — i запорожськi, й реєстровi — одностайно стали за права й волю свого народу.

Плакали й тужили запорожцi, вертаючись з України човнами повз Кодацький порiг без того, з ким незадовго перед тим з такою славою руйнували Кодак, а разом з козаками тужив i голосив порiг Кодацький, сумуючи, як i тепер, про розбрат помiж дiтьми України.

Не один ще раз пiсля того Кодацька фортеця переходила з рук до рук, не один ще раз Кодацькi скелi вмивалися гарячою кров'ю, аж поки нарештi зникло тут усе: i вибухи гармат, i гомiн бойовищ, i пiснi волi... i лишився тiльки один живий свiдок давнiх подiй — порiг Кодацький, що й досi тужить за дiтьми волi та спiває про минуле...